Чи справді євреї відкинули Ісуса? Історія, яку ми звикли сприймати надто спрощено

Час від часу в християнському середовищі мені доводиться стикатися з доволі дивним уявленням про історію відносин між євреями та Ісусом. Згідно з цим уявленням, єврейський народ практично від самого початку ставився до нього з ненавистю, категорично відкидав його вчення, а згодом зажадав його розп’яття. Причому подібні твердження нерідко супроводжуються міркуваннями про нібито особливу духовну сліпоту євреїв, їхню запеклість і навіть колективну відповідальність за події, що відбулися.

Іноді складається враження, що для певної частини християнської спільноти вся історія юдаїзму першого століття зводиться до досить простої схеми: з’явився Ісус, євреї його відкинули, розіп’яли, після чого Всевишній відвернувся від Ізраїлю й передав його місце християнській церкві.

Зрозуміло, далеко не всі християни дотримуються подібних поглядів. Ба більше, багато сучасних християнських церков офіційно відкидають уявлення про колективну провину єврейського народу в смерті Ісуса.

І все ж у повсякденній релігійній риториці старі уявлення продовжують існувати.

Мені здається, проблема полягає не лише в богослов’ї, а й у тому, наскільки легко ми переносимо сучасні релігійні відмінності в зовсім іншу історичну епоху.

Сьогодні християнство та юдаїзм існують як дві самостійні релігійні традиції, що мають різні уявлення про Месію, відмінні богословські системи й багатовікову історію непростих відносин. І нам здається цілком природним, що такий поділ існував завжди.

Але історична дійсність була значно складнішою.

Саме про це мені хотілося б поговорити, спираючись, зокрема, на дослідження Жака Дукана, присвячене ставленню євреїв до Ісуса та поширенню ранньохристиянського руху серед єврейського населення.

Відразу зазначу одну принципову річ. Я зовсім не збираюся доводити істинність християнського вчення або переконувати євреїв переглянути власне ставлення до Ісуса. Йдеться про інше: наскільки звичні християнські уявлення про ці події відповідають історичним джерелам і самим текстам Нового Завіту.

Адже якщо ми справді зацікавлені в розумінні історії, нам доведеться навчитися розрізняти те, про що повідомляють давні документи, і те, як ці документи згодом інтерпретувалися релігійними спільнотами.

Ісус жив усередині єврейського світу

Почнімо з обставини, яка сьогодні здається настільки очевидною, що ми практично перестали замислюватися над її значенням.

Ісус був євреєм.

Він народився в єврейській родині, жив серед єврейського населення Галілеї та Юдеї, звертався до єврейських релігійних текстів, відвідував синагоги, брав участь у житті суспільства, сформованого Торою, єврейськими звичаями та релігійними уявленнями свого часу.

Його перші учні також були євреями.

Люди, які слухали його проповіді, ставили йому запитання, сперечалися з ним, підтримували його або виступали проти нього, переважно належали до того самого єврейського суспільства.

І тут виникає досить цікаве запитання.

Якщо Ісус справді був настільки чужим єврейському світу, як іноді намагаються представити сучасні проповідники, чому його діяльність спочатку розгорталася саме всередині цього суспільства й привертала увагу значної кількості його представників?

Адже Новий Завіт описує зовсім не ту картину, до якої ми звикли в деяких християнських проповідях.

У Євангелії від Луки сказано, що Ісус навчав у синагогах Галілеї та користувався визнанням слухачів (Луки 4:14–15). Євангеліє від Марка повідомляє про народ, який збирався навколо нього, щоб слухати його настанови (Марка 10:1). А Лука, описуючи останні дні його перебування в Єрусалимі, зазначає, що люди приходили до Храму слухати його (Луки 21:38).

Зрозуміло, такі свідчення не дозволяють нам встановити точну кількість прихильників Ісуса. Євангелія не є сучасними соціологічними дослідженнями, і їхні автори переслідували насамперед релігійні та оповідні цілі.

Але вони дозволяють помітити одну важливу особливість.

Образ Ісуса, якого нібито від самого початку ненавидів практично весь єврейський народ, погано узгоджується з тим, як його громадська діяльність описана в самих євангельських текстах.

Причому йдеться не лише про його учнів.

Навколо Ісуса, згідно з цими оповідями, збиралися люди з різних соціальних груп. Одні сприймали його як учителя, інші — як пророка, треті пов’язували з ним певні месіанські надії. Були й ті, хто сумнівався, критикував його або відкрито виступав проти нього.

І в цьому немає нічого незвичайного.

Єврейське суспільство першого століття зовсім не було єдиною релігійною організацією, усередині якої всі дотримувалися однакових поглядів.

Існували різні течії, школи тлумачення, релігійні та політичні групи. Між ними відбувалися суперечки про Закон, чистоту, Храм, воскресіння мертвих, ставлення до римської влади та майбутнє Ізраїлю.

Тому поява єврейського проповідника, навколо якого виникав новий рух, сама по собі не означала виходу за межі єврейського релігійного життя.

І мені здається, що саме цей історичний контекст ми надто часто випускаємо з уваги.

Хто насправді виступав проти Ісуса?

Одна з найпоширеніших помилок полягає в тому, що конфлікти Ісуса з окремими релігійними керівниками автоматично перетворюються на конфлікт Ісуса з усім єврейським народом.

Але ж це зовсім різні речі.

У Євангелії від Матвія розповідається, що первосвященники та фарисеї хотіли затримати Ісуса, однак побоювалися реакції народу, оскільки багато хто сприймав його як пророка (Матвія 21:45–46).

В іншому епізоді первосвященники та старійшини обговорюють можливість заарештувати його, але прагнуть уникнути народних заворушень під час свята (Матвія 26:3–5).

Схожі обставини описані в Марка та Луки.

І тут виникає цілком логічне запитання.

Якщо весь народ справді був налаштований проти Ісуса, чому його противники побоювалися публічного арешту?

Чому їм доводилося враховувати можливу реакцію оточення?

Зрозуміло, ці запитання самі по собі не доводять, що більшість жителів Юдеї підтримувала Ісуса. Для такого висновку в нас просто недостатньо історичних даних.

Але вони дозволяють засумніватися у протилежному твердженні — нібито переважна більшість євреїв від самого початку прагнула його знищення.

Особливо цікавим у цьому відношенні є Євангеліє від Івана.

В одинадцятому розділі розповідається про нараду первосвященників і фарисеїв, стурбованих зростанням впливу Ісуса. Їхні побоювання пов’язані не лише з релігійними питаннями, а й із можливою реакцією римської влади.

Вони остерігаються, що події можуть призвести до втручання Риму й поставити під загрозу чинний порядок.

І тут ми стикаємося з обставиною, яка нерідко залишається поза межами популярних проповідей.

Юдея першого століття перебувала під римським пануванням.

Релігійне життя, політична влада, інтереси храмової аристократії та суспільні настрої існували в умовах постійного напруження.

Тому конфлікт навколо Ісуса не можна розглядати виключно як суперечку про правильне розуміння Святого Письма.

У ньому був присутній і політичний вимір.

Побоювання можливих заворушень, втручання римської адміністрації та втрати впливу могли відігравати суттєву роль у діях окремих представників керівництва.

Це не означає, що всі первосвященники були виключно політичними пристосуванцями, а всі інші євреї підтримували Ісуса.

Подібне уявлення було б таким самим спрощенням.

Але воно змушує нас відмовитися від звичної картини, у якій увесь народ виступає єдиним колективним противником однієї людини.

А як же натовп, який вимагав розп’яття?

Напевно, саме тут виникає найскладніше запитання.

Адже євангелія справді розповідають про людей, які вимагали страти Ісуса.

Як узгодити ці повідомлення з описами його популярності?

І головне, наскільки обґрунтовано переносити відповідальність учасників конкретних подій на весь єврейський народ?

Мені здається, насамперед необхідно згадати, що розп’яття відбувалося в умовах римської влади.

Розп’яття було римським способом страти, особливо характерним для покарання рабів, бунтівників і людей, які становили загрозу встановленому порядку.

Ісуса стратили за правління римського префекта Понтія Пилата.

Саме римська адміністрація мала владу, необхідну для виконання такого вироку.

Водночас євангельські оповіді повідомляють про участь окремих представників єрусалимського релігійного керівництва в подіях, що передували страті.

Заперечувати це лише тому, що згодом подібні розповіді використовували для виправдання антисемітизму, було б неправильно.

Але зовсім неправильно й інше — перетворювати дії певних історичних осіб на обвинувальний вирок цілому народу.

У дослідженні Жака Дукана висувається припущення, що значну частину натовпу, який зібрався під час суду в Пилата, могли становити паломники з єврейської діаспори, які прибули до Єрусалима на Песах.

Автор припускає, що ці люди могли погано знати Ісуса й тому легше піддавалися впливу його противників.

Подібна версія заслуговує на увагу як гіпотеза.

Справді, під час паломницьких свят до Єрусалима прибувало багато людей із різних регіонів. Серед них цілком могли бути ті, хто практично нічого не знав про діяльність галілейського проповідника.

Але тут необхідно виявити певну обережність.

У нас немає достатньо надійних свідчень, які дозволяли б встановити походження більшості учасників того натовпу.

Ми не можемо впевнено стверджувати, що це були переважно паломники з діаспори, так само як не можемо визначити їхню кількість або встановити, яку частину населення Єрусалима вони представляли.

Ба більше, точне місце розгляду справи перед Пилатом залишається предметом історичних та археологічних дискусій. Тому спроби обчислити кількість учасників за ймовірними розмірами преторії також не дають переконливого результату.

Але ж для головного висновку подібні припущення зовсім не обов’язкові.

Навіть якщо ми приймаємо євангельську розповідь про натовп, який вимагав розп’яття, чому маємо вважати цей натовп представником усього єврейського народу?

На якій підставі учасники конкретної події отримують право говорити від імені мільйонів людей, які жили в Юдеї, Галілеї та численних громадах діаспори?

І тим більше — від імені наступних поколінь?

Тут варто згадати ще одну обставину.

Серед перших послідовників Ісуса були євреї. Серед людей, які згодом поширювали вчення про нього, також були євреї. І самі автори значної частини ранньохристиянської традиції походили з єврейського середовища.

Виходить досить дивна картина.

Одних євреїв християнська традиція шанує як апостолів, пророків і перших свідків віри, а інших перетворює на представників народу, нібито колективно відкинутого Всевишнім.

Причому належність до одного й того самого народу в першому випадку стає частиною священної історії, а в другому — підставою для звинувачення.

Мені здається, тут ми маємо справу вже не стільки з історією, скільки з певним способом богословського осмислення минулого.

І цей спосіб далеко не завжди виявляється справедливим щодо самих історичних подій.

Чому ми забуваємо про перших єврейських послідовників Ісуса?

Є ще одна тема, яка особисто в мене викликає чимало запитань.

У християнському середовищі заведено досить багато говорити про опір євреїв ранній християнській проповіді.

Водночас значно рідше згадують про те, що початковий рух послідовників Ісуса сам складався переважно з євреїв.

Достатньо звернутися до книги Діянь апостолів.

Другий розділ розповідає про приєднання приблизно трьох тисяч людей після проповіді Петра в Єрусалимі (Дії 2:41).

У четвертому розділі згадується близько п’яти тисяч чоловіків, які увірували (Дії 4:4).

У шостому розділі йдеться про подальше збільшення кількості учнів, причому серед них з’являються навіть представники священства (Дії 6:7).

І тут важливо звернути увагу на одну деталь.

Йдеться не про людей, які спочатку відмовилися від єврейської національної належності, а потім стали християнами у звичному для нас сучасному розумінні.

Перед нами євреї, які сприймали Ісуса як Месію, продовжуючи існувати всередині єврейського релігійного світу.

Це особливо добре видно у двадцять першому розділі Діянь.

Коли Павло прибуває до Єрусалима, Яків говорить йому про багато тисяч євреїв, які увірували в Ісуса, і додає, що всі вони ревно ставляться до Закону (Дії 21:20).

Мені здається, це одне з найцікавіших свідчень ранньої історії руху.

Адже сучасний читач нерідко уявляє прийняття Ісуса як негайну відмову від юдаїзму.

Але описана тут ситуація значно складніша.

Люди визнавали Ісуса Месією й водночас зберігали відданість Торі.

І це не сприймалося ними як обов’язкова суперечність.

Звичайно, згодом між різними групами послідовників Ісуса виникали серйозні суперечки про дотримання Закону, обрізання, харчові приписи та становище неєвреїв усередині громади.

Однак сам факт цих суперечок свідчить про те, наскільки тісно початковий рух був пов’язаний із єврейською релігійною традицією.

І тут виникає ще одне запитання.

Якщо християнство від самого початку було цілком окремою релігією, що замінила юдаїзм, чому його перші послідовники продовжували відвідувати Храм, брати участь у житті синагог і дотримуватися єврейських релігійних практик?

Можливо, тому, що звичний нам поділ сформувався значно пізніше.

Чи можна стверджувати, що більшість євреїв визнала Ісуса?

Тут мені хотілося б окремо зупинитися на одному з найсміливіших висновків дослідження Дукана.

Автор звертає увагу на грецьке слово myriades, використане в Діях 21:20, і пов’язує його з уявленням про десятки тисяч єврейських послідовників Ісуса.

Зіставляючи це повідомлення з деякими оцінками чисельності населення Єрусалима, він доходить припущення, що значна частина жителів міста могла належати до ранньохристиянського руху.

На перший погляд такий висновок справді виглядає вражаюче.

Але мені здається, тут необхідно розрізняти літературне свідчення та демографічну статистику.

Грецьке слово, яке може буквально означати десятки тисяч, у певних контекстах уживається і для позначення дуже великої, але не обов’язково точно підрахованої кількості людей.

Крім того, оцінки чисельності населення стародавнього Єрусалима суттєво різняться.

Ми також не можемо автоматично вважати, що всі люди, згадані в книзі Діянь, постійно проживали в місті.

Тому твердження, нібито більшість жителів Єрусалима визнала Ісуса Месією, не можна вважати доведеним.

Але, на мій погляд, тут є значно важливіша обставина.

Для спростування уявлення про загальну єврейську ненависть до Ісуса зовсім не потрібно доводити, що більшість євреїв його підтримувала.

Достатньо визнати історичну складність ситуації.

Серед євреїв були послідовники Ісуса.

Були люди, які сприймали його як учителя або пророка.

Були ті, хто не приймав його месіанських претензій.

Були релігійні керівники, які виступали проти його діяльності.

І були люди, які, ймовірно, взагалі нічого про нього не знали.

Чому ж усе це різноманіття має зникнути заради зручної формули про народ, який нібито одностайно відкинув свого Месію?

Хіба таке спрощення допомагає нам краще розуміти історію?

Мені здається, радше навпаки.

Коли послідовників Ісуса перестали сприймати як частину єврейського суспільства?

Не менш цікавою є історія подальшого розділення.

Сьогодні ми звикли вважати юдаїзм і християнство двома чітко розмежованими релігіями.

Але в першому столітті подібної межі ще не існувало у звичному для нас вигляді.

Перші послідовники Ісуса брали участь у житті єврейських громад, зверталися до єврейських Писань і обговорювали питання, які були частиною внутрішнього релігійного життя Ізраїлю.

Навіть Павло, якого християнська традиція називає апостолом язичників, згідно з книгою Діянь, регулярно починав свою проповідь у синагогах.

Зрозуміло, це не означає, що його діяльність усюди зустрічала позитивний відгук.

У книзі Діянь достатньо розповідей про суперечки, конфлікти й опір.

Але поряд із ними присутні й повідомлення про євреїв, які приймали його проповідь.

Саме тому уявлення про ранню історію християнства як про простий перехід від євреїв, які відкинули Ісуса, до язичників, які його прийняли, виявляється надто примітивним.

Реальна історія була тривалим і неоднорідним процесом.

Поступово змінювався склад громад. Збільшувалася кількість послідовників Ісуса з неєврейського середовища. Виникали нові богословські уявлення. Загострювалися суперечки про дотримання Тори, релігійну ідентичність і ставлення до єврейських громад.

Руйнування Єрусалимського Храму в 70 році, подальші політичні події та розвиток різних релігійних інститутів також впливали на цей процес.

Причому розділення відбувалося неоднаково в різних регіонах.

Десь межі між громадами ставали чіткішими порівняно рано. В інших місцях контакти та взаємний вплив зберігалися значно довше.

Історики іноді описують цей процес як поступове розходження шляхів юдаїзму та християнства.

І мені здається, такий опис набагато ближчий до історичної дійсності, ніж уявлення про один момент, коли євреї відкинули Ісуса, а християни остаточно відокремилися від них.

Що насправді говорять історичні дослідження?

У праці Дукана наводяться дослідження соціолога Родні Старка, археолога Еріка Мейєрса та інших авторів, які звертали увагу на тривалу взаємодію єврейських і християнських громад.

Старк, зокрема, припускав, що єврейські громади діаспори могли відігравати суттєвішу роль у поширенні християнства, ніж було заведено вважати.

Мейєрс досліджував археологічні свідчення, які вказують на культурну близькість і взаємний вплив євреїв та християн у перші століття.

Ці дослідження справді заслуговують на увагу.

Але тут важливо не перетворювати наукові гіпотези на остаточно встановлені факти.

Наприклад, подібність поховальних звичаїв ще не дозволяє визначити кількість євреїв, які прийняли християнство.

Культурна близькість двох громад не обов’язково свідчить про масовий перехід представників однієї релігії до іншої.

А соціологічні моделі зростання давніх релігійних рухів неминуче спираються на певні припущення, оскільки повноцінної статистики тієї епохи в нас немає.

Тому було б неправильно стверджувати, що сучасна археологія довела прийняття Ісуса більшістю єврейського населення.

Вона цього не довела.

Але дослідження справді показують, що відносини між євреями та ранніми християнами були значно складнішими, ніж передбачає звична картина двох від самого початку ворожих релігійних світів.

І, на мій погляд, саме ця обставина має принципове значення.

Як внутрішня релігійна суперечка перетворилася на звинувачення цілого народу

Але найбільше мене цікавить навіть не питання про кількість єврейських послідовників Ісуса.

Мене цікавить те, яким чином конфлікти всередині єврейського суспільства першого століття згодом перетворилися на підставу для багатовікового релігійного протистояння.

Адже багато новозавітних текстів виникали в умовах суперечок між людьми, які належали до спільного релігійного та культурного середовища.

Подібні суперечки могли бути дуже гострими.

Юдаїзм узагалі має тривалу традицію релігійної дискусії, у якій розбіжності між учителями та школами не обов’язково означають заперечення належності опонента до єврейського народу.

Однак у міру формування самостійної християнської ідентичності деякі полемічні висловлювання почали сприйматися зовсім інакше.

Те, що спочатку могло відображати конфлікт між певними групами, поступово перетворювалося на протиставлення християн і євреїв як двох релігійних спільнот.

Особливо трагічні наслідки мало використання євангельських розповідей про смерть Ісуса для обґрунтування колективної відповідальності євреїв.

Протягом століть подібні уявлення ставали частиною проповідей, богословських творів і народних упереджень.

Їх використовували для виправдання дискримінації, обмежень і насильства.

Причому в деяких випадках люди, які називали себе послідовниками єврейського вчителя з Галілеї, переслідували євреїв саме за те, що ті не поділяли їхніх релігійних переконань.

Мені здається, у цьому полягає одна з найболючіших суперечностей християнської історії.

Адже можна не погоджуватися з юдейським розумінням месіанства.

Можна дотримуватися християнського переконання, що Ісус є Месією.

Можна вести серйозну богословську дискусію про відмінності між юдаїзмом і християнством.

Але чому подібні розбіжності мають перетворюватися на твердження про духовну неповноцінність цілого народу?

Чому незгода з певним релігійним ученням повинна автоматично означати ненависть до його засновника?

І чому відповідальність конкретних історичних осіб має поширюватися на людей, які жили через сотні й тисячі років після описуваних подій?

Для мене подібні питання мають не лише історичне, а й моральне значення.

Не визнавати Ісуса Месією — не означає ненавидіти його

Є ще одна обставина, про яку, на мій погляд, варто говорити значно частіше.

У сучасному християнському середовищі нерідко змішують два зовсім різні поняття: невизнання Ісуса Месією та ненависть до Ісуса.

Але ж між ними немає обов’язкового зв’язку.

Юдаїзм не приймає християнських тверджень про месіанство та божественність Ісуса насамперед тому, що має власне розуміння Месії, єдності Всевишнього, Тори та майбутнього визволення.

Ці відмінності мають серйозний богословський зміст.

Їх неможливо пояснити виключно людською впертістю, запеклістю або небажанням визнати очевидну істину.

Для людини, яка дотримується традиційного юдаїзму, питання про Месію пов’язане з певними очікуваннями, заснованими на єврейських Писаннях та їхньому багатовіковому тлумаченні.

І якщо ці очікування не збігаються з християнським розумінням особи та діяльності Ісуса, це ще не означає, що людина відчуває до нього ненависть.

Ба більше, історичне ставлення єврейських авторів до Ісуса було неоднорідним.

Існували полемічні й різко негативні оцінки. Були періоди, коли ця тема практично не посідала помітного місця в єврейській релігійній думці. У новий час з’явилися й дослідники, які розглядали Ісуса як історичну постать усередині єврейського суспільства.

І тут мені хотілося б поставити просте запитання.

Чому християнин може не визнавати релігійних переконань іншої людини й водночас вважати свою незгоду цілком природною, але коли єврей не визнає християнського вчення про Ісуса, це іноді сприймається як прояв особливої духовної ворожості?

Хіба ми не повинні застосовувати однакові критерії до себе й до інших?

Адже повага до чужих переконань зовсім не вимагає відмови від власних.

Вона вимагає насамперед інтелектуальної чесності та здатності визнати, що інша людина може дотримуватися відмінної релігійної позиції без ненависті, злого умислу й моральної неповноцінності.

Чому ця історія важлива сьогодні?

Мені здається, ми надто часто сприймаємо історію релігії як набір готових відповідей, які мають підтверджувати наші сьогоднішні переконання.

Якщо людина виросла в певній християнській традиції, вона може роками чути одні й ті самі пояснення подій першого століття, навіть не підозрюючи, наскільки складною була історична дійсність.

Їй розповідають про відкинення Ісуса євреями, але рідко пояснюють, що перші послідовники Ісуса самі були євреями.

Говорять про протистояння з фарисеями, але майже не розповідають про різноманіття релігійного життя юдаїзму тієї епохи.

Згадують натовп, який вимагав розп’яття, але не завжди пояснюють, чому його дії не можна переносити на весь народ.

І особливо рідко звертають увагу на те, що звичний нам поділ юдаїзму та християнства сформувався внаслідок тривалого історичного процесу.

Зрозуміло, я зовсім не стверджую, що всі традиційні християнські уявлення про ці події є вигадкою.

Не збираюся заперечувати наявність реальних конфліктів між Ісусом і певними представниками релігійного керівництва.

Не заперечую й того, що багато євреїв не прийняли його месіанських претензій.

Але мені здається принципово важливим розрізняти історичний факт і його подальшу інтерпретацію.

Одна річ — сказати, що серед євреїв першого століття існували різні ставлення до Ісуса, включно з підтримкою, байдужістю та відкритим неприйняттям.

І зовсім інша — стверджувати, нібито єврейський народ як єдине ціле ненавидів його й тому заслуговував на особливий релігійний осуд.

Перше відповідає складності історичної дійсності.

Друге є богословським узагальненням, яке надто часто використовувалося для виправдання упереджень.

І якщо ми справді хочемо розуміти походження християнства, нам доведеться визнати, що його рання історія невіддільна від історії єврейського народу.

Причому йдеться не просто про походження Ісуса чи його учнів.

Йдеться про релігійну мову, уявлення, суперечки, надії та тексти, всередині яких спочатку формувався рух його послідовників.

Без розуміння цього контексту багато подій Нового Завіту неминуче сприйматимуться крізь призму значно пізніших релігійних уявлень.

А це означає, що ми ризикуємо побачити в історії не те, що справді відбувалося, а те, що звикли про неї думати.

І тут мені хотілося б повернутися до запитання, з якого я почав.

Чи справді євреї відкинули Ісуса?

Якщо під цим мається на увазі, що традиційний юдаїзм не визнав його Месією й згодом не прийняв християнського вчення про його особу, то так, така відмінність існує й зберігається до сьогодні.

Але якщо йдеться про твердження, нібито весь єврейський народ від самого початку ненавидів Ісуса, одностайно відкинув його й несе колективну відповідальність за його смерть, то подібна картина не витримує серйозного історичного розгляду.

І мені здається, що саме тут християнському світу варто було б виявляти значно більше обережності.

Адже за багатовіковими релігійними суперечками стоять реальні люди, реальні історичні події та реальні наслідки тих уявлень, які поширювалися від імені віри.

Можна дотримуватися власних богословських переконань і водночас визнавати складність минулого.

Можна вважати Ісуса Месією й не перетворювати євреїв на колективних противників.

Можна поважати Новий Завіт і водночас уважно досліджувати історичний контекст його виникнення.

І, нарешті, можна не погоджуватися з юдаїзмом, не приписуючи його послідовникам ненависть, якої вони зовсім не зобов’язані відчувати.

Тому що історія стає небезпечною саме тоді, коли ми перестаємо її вивчати й починаємо використовувати виключно для підтвердження власних релігійних упереджень.

І якщо віра справді претендує на повагу до істини, то чесне ставлення до історії має бути для віруючої людини не загрозою, а цілком природним обов’язком.

← Усі записи