Коли боротьба за моральність перетворюється на боротьбу з людьми

Щоразу, коли в інформаційному просторі з’являється тема ЛГБТ, особливо у зв’язку з проведенням чергового Маршу рівності, можна з певною впевненістю передбачити реакцію частини християнської спільноти. Соціальні мережі заповнюються тривожними публікаціями, пастори й проповідники виступають із заявами про моральний занепад суспільства, з’являються заклики до протестів, а деякі особливо ревні захисники християнських цінностей починають з’ясовувати стосунки з усіма, хто недостатньо категорично засуджує те, що відбувається.

Іноді складається враження, що сама згадка про ЛГБТ викликає в певних релігійних колах приблизно такий самий ажіотаж, який свого часу викликали іграшки Beyblade серед підлітків. Різниця лише в тому, що підлітки хоча б розуміли, заради чого влаштовують свої змагання.

Утім, певний прогрес усе-таки спостерігається. Якщо раніше особливо емоційні повідомлення та звинувачення з’являлися переважно в публічних обговореннях, то тепер дехто воліє надсилати їх в особисті повідомлення. Принаймні певне уявлення про етику комунікації поступово формується. Хоча зміст цих повідомлень, як і раніше, залишає чимало запитань.

Одразу окреслю свою позицію, оскільки досвід показує, що без цього подальша розмова ризикує перетворитися на чергове обговорення того, наскільки правильно я вірю.

Я віруюча людина, дотримуюся традиційного релігійного розуміння сексуальної етики й не вважаю за необхідне підтримувати ЛГБТ-рух або брати участь у його заходах. Водночас я визнаю право інших людей на людську гідність, безпеку та захист від дискримінації. І зовсім не бачу суперечності між цими двома позиціями.

Ба більше, я вважаю, що християнин цілком може не погоджуватися з певними уявленнями про сексуальність, шлюб і сім’ю, не перетворюючи цю незгоду на публічну кампанію приниження людей.

Але, судячи з усього, для деяких представників релігійного середовища таке розрізнення виявляється надто складним.

Адже значно простіше оголосити черговий хрестовий похід проти чужих переконань, ніж розібратися, яким чином власна релігійна позиція має проявлятися у стосунках з оточенням.

Наскільки добре ми розуміємо суспільство, у якому живемо?

Почнімо з досить очевидної обставини.

ЛГБТ-рух давно перестав бути локальним суспільним явищем, пов’язаним виключно з окремими західними країнами. Сьогодні питання сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності, громадянських прав і суспільного визнання обговорюються на міжнародному рівні, присутні в політиці, законодавстві, освіті, культурі та засобах масової інформації.

Можна по-різному ставитися до цих процесів. Можна критикувати окремі політичні вимоги, не погоджуватися з певними ідеологічними уявленнями або вважати деякі суспільні зміни несумісними зі своїми релігійними переконаннями.

Але було б наївно вважати, що все, що відбувається, є виключно результатом чиєїсь змови, масового обману або добре організованої пропагандистської кампанії.

Звісно, у будь-якому суспільному русі існують політичні інтереси, фінансові ресурси, інформаційні стратегії та організації, зацікавлені у просуванні певного порядку денного. ЛГБТ-рух у цьому відношенні не є винятком.

Однак зводити підтримку його вимог виключно до маніпуляцій означає ігнорувати цілком реальну суспільну дійсність.

Багато людей підтримують рівноправність ЛГБТ не тому, що їх хтось обдурив або змусив, а тому, що щиро сприймають ці питання крізь призму уявлень про свободу, гідність особистості та неприпустимість дискримінації.

І з цією обставиною необхідно рахуватися незалежно від того, наскільки близькі нам такі погляди.

Тут виникає запитання: чого саме розраховують досягти релігійні організації, коли організовують агресивні кампанії проти ЛГБТ?

Переконати суспільство відмовитися від уже сформованих уявлень? Змусити людей змінити сексуальну орієнтацію? Домогтися того, щоб держава регулювала приватне життя громадян відповідно до богословських переконань певної конфесії?

Чи все-таки йдеться переважно про можливість публічно продемонструвати власну релігійну принциповість?

Мені здається, останній варіант заслуговує значно більшої уваги, ніж заведено визнавати.

Чому агресивна боротьба іноді допомагає тим, проти кого вона спрямована

У суспільній комунікації існує досить відоме явище: спроба придушити або дискредитувати певну позицію іноді призводить до абсолютно протилежного результату.

Що емоційніше звучать звинувачення, що грубішими стають висловлювання і що активніше здійснюються спроби змусити людей замовкнути, то більше уваги привертається до самої теми.

У деяких випадках така реакція навіть посилює співчуття до тих, проти кого спрямована критика.

Уявімо цілком звичайну ситуацію.

У місті планується проведення Маршу рівності. Організатори оголошують про захід, пояснюють його цілі та запрошують охочих узяти участь.

Але потім з’являються релігійні активісти, які починають публічно називати учасників маршу образливими словами, поширювати залякувальні заяви, організовувати агресивні контрдемонстрації та представляти те, що відбувається, ледь не як початок остаточного морального руйнування суспільства.

Як це виглядає з боку людини, яка не належить ані до ЛГБТ-спільноти, ані до релігійної організації?

Цілком можливо, що така людина взагалі не збиралася брати участь у марші й не особливо цікавилася його тематикою.

Але тепер вона бачить людей, які вимагають поваги до себе, і тих, хто публічно їх ображає.

І зовсім не обов’язково поділяти всі погляди організаторів заходу, щоб у подібній ситуації відчути співчуття саме до них.

Звісно, не можна стверджувати, що будь-яка критика ЛГБТ автоматично збільшує кількість прихильників руху. Суспільні реакції значно складніші, а спокійна й аргументована дискусія може мати зовсім інший результат.

Але агресивна релігійна риторика справді здатна перетворюватися на своєрідну рекламу тих ідей, проти яких вона спрямована.

Причому рекламу, за яку організаторам руху навіть не доводиться платити.

Особливо дивно спостерігати це з боку пасторів і релігійних лідерів, які, здавалося б, повинні добре розуміти значення публічного слова та відповідальність за його наслідки.

Виходить досить цікава ситуація: людина переконана, що захищає християнські цінності, але своєю поведінкою формує в оточення уявлення про християнство як про релігію агресії, нетерпимості та постійного втручання в чуже життя.

І після цього ми дивуємося, чому молоді люди дедалі частіше сприймають релігійні організації з недовірою.

Чи зобов’язані віруючі постійно когось викривати?

Тут зазвичай виникає цілком очікуване заперечення.

А як же біблійна заповідь докоряти ближньому? Хіба віруюча людина не зобов’язана відкрито говорити про те, що вважає неправильним?

У книзі Ваїкра, або Левіт, 19:17, справді міститься заповідь: «Докоряй ближньому твоєму, і не понесеш за нього гріха».

Але мені здається, перш ніж використовувати цей текст як універсальне виправдання публічних релігійних кампаній, варто було б уважніше розглянути його зміст.

Передусім у самій заповіді йдеться про стосунки з ближнім, а не про надання людині необмеженого права контролювати моральне життя всього суспільства.

Ба більше, безпосередньо перед цим ідеться про заборону ненавидіти брата у своєму серці, а наступний вірш містить заповідь любити ближнього як самого себе.

Інакше кажучи, докір тут неможливо розглядати окремо від ставлення до людини.

У єврейській традиції це питання отримало досить докладне обговорення. У Талмуді, у трактаті Арахін 16б, розглядаються межі докору, зокрема неприпустимість приниження людини. А в трактаті Євамот 65б наводиться думка про те, що подібно до обов’язку говорити слова, які можуть бути почуті, існує обов’язок не говорити того, що свідомо не буде прийнято.

Звісно, ці положення мають власний релігійно-правовий контекст і не є готовою інструкцією для сучасних суспільних дискусій.

Але сам принцип заслуговує на увагу.

Який сенс у викритті, якщо його єдиним результатом стає приниження іншої людини та ще більше відчуження від релігії?

Невже ми справді вважаємо, що людина перегляне свої переконання після того, як її публічно образили, назвали морально неповноцінною або пригрозили їй Божим покаранням?

Я цілком допускаю, що в деяких релігійних спільнотах подібні методи сприймаються як прояв духовної сміливості.

Але мені важко зрозуміти, яке відношення ця сміливість має до відповідальності за власні слова.

Адже одна справа — пояснювати власні переконання людині, яка справді хоче їх почути. І зовсім інша — нав’язувати ці переконання незнайомим людям, які не просили в нас релігійних настанов.

А якщо мовчання сприймуть як згоду?

Є ще один аргумент, який я неодноразово чув у подібних обговореннях.

Якщо християни не будуть публічно протестувати проти ЛГБТ, оточення може вирішити, що церква підтримує те, що відбувається.

Але чому висловлення незгоди обов’язково має супроводжуватися образами?

Хіба неможливо спокійно пояснити релігійну позицію, не влаштовуючи навколо неї чергового суспільного конфлікту?

Хіба не можна сказати, що певна церква дотримується традиційного розуміння шлюбу, не оголошуючи при цьому людей з іншою сексуальною орієнтацією ворогами суспільства?

І чому взагалі релігійна організація повинна постійно доводити власну вірність Богові через публічне засудження оточення?

Адже якщо церква справді має сформоване богословське вчення, то його зміст не повинен залежати від кількості протестних плакатів, гучності виступів або числа образливих публікацій у соціальних мережах.

Я не пропоную релігійним громадам відмовлятися від власних переконань заради суспільного схвалення.

Але мені здається, що між вірністю релігійним принципам і демонстративною ворожістю існує досить великий простір для розумної людської поведінки.

Саме в цьому просторі, на мій погляд, і повинна відбуватися змістовна дискусія.

А тим, хто воліє поводитися як релігійні вуличні хулігани, я б запропонував хоча б не представляти власну манеру спілкування як обов’язковий стандарт християнської поведінки.

Що насправді сталося в Содомі та Гоморрі?

Тепер хотілося б звернутися до одного з найпопулярніших біблійних аргументів, який практично неминуче з’являється в дискусіях про гомосексуальність.

Ідеться, звісно, про історію Содома та Гоморри.

У християнському середовищі ці міста давно перетворилися на своєрідний універсальний символ сексуальної розпусти. Варто лише почати розмову про ЛГБТ, як практично обов’язково знайдеться людина, яка нагадає про знищення Содома.

Причому іноді складається враження, що вся історія цих міст зводиться виключно до одного питання.

Але чи справді біблійний текст дозволяє зробити настільки вузький висновок?

Одразу уточню: я зовсім не збираюся стверджувати, що в історії Содома відсутня тема сексуального насильства або що традиційні релігійні уявлення про сексуальну етику не мають власних текстуальних підстав.

Однак історія Содома в біблійній та єврейській традиції значно ширша за питання сексуальної поведінки.

І якщо ми хочемо використовувати її для моральних висновків, було б розумно розглядати не лише ті елементи оповіді, які зручно застосовувати до сучасних суспільних суперечок.

У книзі Буття, у 18-му розділі, Всевишній говорить про великий зойк Содома й Гоморри та тяжкість їхнього гріха.

Уже сама згадка про зойк заслуговує на увагу.

Хто саме волає? Що відбувається в цих містах? Чому їхній моральний стан стає предметом настільки суворого Божого суду?

Далі, у 19-му розділі, описується спроба жителів Содома вчинити групове сексуальне насильство над гостями Лота.

І тут важливо звернути увагу на обставину, яка нерідко залишається поза межами популярних релігійних міркувань.

Перед нами не історія добровільних стосунків між дорослими людьми, а оповідь про загрозу насильства, колективне приниження чужинців і грубе порушення обов’язків гостинності.

Зводити цей епізод виключно до питання сексуальної орієнтації означає ігнорувати сам характер описаного злочину.

Але особливо цікаво, що єврейська традиція розглядає моральний стан Содома ще ширше.

Місто, у якому допомога бідному стала злочином

У мідрашичній літературі Содом постає суспільством, де жорстокість і байдужість до нужденних набули характеру суспільного порядку.

Зокрема, у Піркей де-Раббі Еліезер, розділ 25, наводиться переказ про дівчину, яка таємно допомагала бідній людині, приносячи їй їжу.

Жителі міста помітили, що жебрак, усупереч їхнім очікуванням, продовжує жити, і вирішили з’ясувати причину.

Коли стало відомо, що дівчина його годує, її піддали жорстокому покаранню. Згідно з цим переказом, саме її страждання та зойк стали одним із проявів того беззаконня, яке досягло Всевишнього.

У різних мідрашичних версіях деталі цієї історії відрізняються. І, звісно, необхідно розуміти, що перед нами не історична хроніка, а релігійний переказ, який розкриває моральний зміст біблійної оповіді.

Але яке дивовижне уявлення про суспільне зло тут виникає.

Місто виявляється винним не просто тому, що окремі його жителі скоюють злочини.

Проблема полягає в тому, що саме суспільство починає сприймати жорстокість як норму, а милосердя — як порушення встановленого порядку.

Допомогти голодній людині стає небезпечно.

Виявити співчуття означає виступити проти прийнятих правил.

А людина, яка намагається врятувати іншого від смерті, перетворюється на злочинця в очах оточення.

Мені здається, це значно страшніша картина морального розкладу, ніж багато звичних релігійних уявлень про Содом.

Адже тут зло вже не обмежується окремими людськими вчинками.

Воно стає суспільною системою.

Причому системою, у якій люди не просто перестають допомагати одне одному, а й починають переслідувати тих, хто ще зберіг здатність до співчуття.

І тут виникає запитання, яке мені хотілося б адресувати насамперед релігійним людям.

Невже ми справді впевнені, що подібний моральний стан суспільства можна визначити виключно за його ставленням до сексуальності?

Що говорив про Содом пророк Єзекіїль?

У книзі пророка Єзекіїля є досить пряме пояснення морального стану Содома.

У 16-му розділі, 49-му вірші, сказано:

«Ось у чому було беззаконня Содоми, сестри твоєї, та її дочок: у гордості, пересиченні й безтурботному спокої, а руки бідного й нужденного вона не підтримувала».

Далі, у наступному вірші, пророк говорить про пиху та вчинення мерзот перед Всевишнім.

Тому було б неправильно стверджувати, що Єзекіїль зводить гріх Содома виключно до соціальної несправедливості.

Але так само неправильно ігнорувати те, що він цілком визначено називає гордість, матеріальну пересиченість і байдужість до нужденних серед основних проявів його беззаконня.

Зверніть увагу на цю деталь.

Ідеться про суспільство, у якому люди мають достаток, живуть у відносному добробуті, мають можливість допомагати іншим, але воліють цього не робити.

І проблема полягає не лише у відсутності благодійності.

За цим стоїть певне уявлення про людину, згідно з яким чужа біда не заслуговує на увагу, а благополуччя сильних і забезпечених не передбачає жодної відповідальності перед слабкими.

Тепер спробуймо перенести це моральне питання в сучасну дійсність.

Що відбувається, коли релігійна організація демонструє виняткову активність у питаннях чужого сексуального життя, але практично не помічає бідності, насильства, корупції, зловживань владою та приниження людської гідності?

Що відбувається, коли пастор здатний присвятити кілька годин проповіді засудженню ЛГБТ, але воліє не помічати фінансових зловживань усередині власної громади?

Або коли релігійні активісти готові організувати масову демонстрацію проти Маршу рівності, але не виявляють співмірної активності в захисті людей, які постраждали від жорстокості, експлуатації та несправедливості?

Звісно, я не стверджую, що всі християнські громади поводяться подібним чином. Багато віруючих справді займаються благодійністю, допомагають біженцям, підтримують нужденних і захищають людей від насильства.

І саме тому мені здається особливо несправедливим, коли публічний образ християнства починають визначати найагресивніші представники релігійного середовища.

Але саме питання залишається.

Чому деякі люди настільки уважно досліджують чужі моральні недоліки й водночас виявляють дивовижну поблажливість до власних?

Коли релігійна принциповість стає зручною формою лицемірства

Є одна особливість подібних суспільних кампаній, яка особисто в мене викликає чимало запитань.

Засуджувати людину, яка належить до іншої соціальної групи, досить легко.

Особливо якщо ця людина не є членом нашої громади, не має жодного впливу на наше життя й не може вимагати від нас реальної відповідальності.

Можна виступити з гучною заявою, отримати схвалення однодумців, зібрати безліч позитивних коментарів і відчути, що сьогодні було здобуто чергову перемогу в боротьбі за моральність.

При цьому подібна діяльність практично нічого не вимагає від самої людини.

Їй не потрібно переглядати власну поведінку, визнавати помилки, розв’язувати складні проблеми всередині громади або вступати в конфлікт із впливовими релігійними керівниками.

Достатньо знайти суспільну групу, яка не відповідає її уявленням про правильне життя, і зробити її об’єктом чергової кампанії.

Але наскільки подібна діяльність справді пов’язана з духовною відповідальністю?

Адже якщо ми уважно подивимося на моральні вимоги біблійних пророків, то виявимо, що значна частина їхньої критики спрямована зовсім не проти людей, які перебувають за межами релігійної спільноти.

Пророки постійно звертаються до власного народу.

Вони говорять про несправедливі суди, експлуатацію бідних, продажність керівників, лицемірне богослужіння, жорстокість і байдужість до слабких.

Інакше кажучи, ідеться насамперед про відповідальність тих, хто вже вважає себе належним до народу Всевишнього.

Ця обставина чомусь значно рідше стає центральною темою сучасних релігійних протестів.

Можливо, тому, що боротися з чужими переконаннями значно простіше, ніж змінювати власну поведінку.

Чому історія однієї дівчини має таке значення?

Мені хотілося б ще раз повернутися до мідрашичного оповідання про дівчину, яка допомагала жебракові в Содомі.

На перший погляд, перед нами досить простий сюжет.

Людина побачила іншу людину, яка потребувала допомоги, і вирішила поділитися з нею їжею.

Жодного видатного героїзму. Жодних гучних заяв. Жодних спроб змінити політичний устрій міста.

Звичайний людський вчинок, який у нормальному суспільстві взагалі не мав би привертати особливої уваги.

Але саме цей вчинок виявляє моральний стан усього навколишнього суспільства.

Тому що там, де милосердя стає злочином, проблема полягає вже не в окремій жорстокій людині.

Проблема полягає в тому, що суспільство втратило здатність відрізняти добро від зла.

І мені здається, саме тут міститься один із найважливіших смислів цього переказу.

Моральний стан суспільства визначається не лише тим, які закони воно проголошує і які цінності публічно захищає.

Він визначається ще й тим, як люди ставляться до тих, хто слабший, бідніший, вразливіший або просто відрізняється від більшості.

Можна скільки завгодно говорити про захист традиційних цінностей, але якщо при цьому ми перестаємо бачити в іншій людині людину, виникає цілком закономірне запитання про зміст самих цих цінностей.

І зовсім не обов’язково погоджуватися з чужим способом життя, щоб визнавати за людиною право на шанобливе ставлення.

Ба більше, саме в ситуації незгоди таке ставлення набуває особливого значення.

Адже поважати людину, яка повністю поділяє наші погляди, відносно легко.

Значно складніше зберігати людську гідність у стосунках із тим, чиї переконання або вчинки ми вважаємо неправильними.

Але хіба не тут і проявляється справжній зміст наших моральних принципів?

Питання не в тому, чи підтримуємо ми ЛГБТ

Я прекрасно розумію, що після всього сказаного хтось знову захоче з’ясувати, чи підтримую я ЛГБТ, чи змінилися мої релігійні переконання і наскільки моя позиція відповідає уявленням певних християнських організацій.

Тому повторю ще раз.

Я не вважаю за необхідне відмовлятися від традиційного релігійного розуміння сексуальної етики. Не збираюся переконувати віруючих брати участь у Маршах рівності й зовсім не заперечую права релігійних громад публічно пояснювати власне вчення.

Але я також не вважаю, що релігійні переконання дають людині право принижувати оточення, поширювати про нього неправдиві відомості, виправдовувати агресію або перетворювати незгоду на ненависть.

І тим більше мені важко прийняти уявлення про те, що подібна поведінка є проявом особливої духовної зрілості.

Зрештою, якщо ми справді хочемо говорити про біблійну моральність, було б розумно розглядати її в усій повноті.

Не лише ті тексти, які зручно використовувати для засудження чужої поведінки.

Але й ті, які вимагають від нас справедливості, милосердя, чесності, відповідальності за власні слова та здатності помічати страждання інших людей.

Історія Содома й Гоморри, як мені здається, особливо добре показує небезпеку вибіркового ставлення до Писання.

Ми настільки звикли використовувати ці міста як символ певних сексуальних гріхів, що іноді зовсім перестаємо помічати інші сторони біблійної оповіді.

Гордість. Жорстокість. Пересиченість. Байдужість до бідних. Приниження чужинців. Перетворення несправедливості на суспільну норму.

Усе це теж стосується історії Содома.

І якщо ми збираємося використовувати її як застереження сучасному суспільству, було б непогано пам’ятати про все перелічене.

Мені здається, що релігійному світові взагалі варто було б дещо обережніше ставитися до звички постійно шукати моральну загрозу за межами власних громад.

Тому що іноді значно серйозніші проблеми перебувають безпосередньо серед тих, хто найголосніше заявляє про власну духовну чистоту.

І, можливо, перш ніж укотре організовувати кампанію проти людей, чиє особисте життя не відповідає нашим переконанням, варто було б поставити собі досить просте запитання.

А що відбувається з нашою власною здатністю до співчуття, справедливості та поваги до людської гідності?

Адже в мідрашичному оповіданні про Содом дівчина гине не за порушення сексуальних заборон. Її карають за те, що вона виявила милосердя до голодної людини.

І саме її зойк стає свідченням морального стану цілого міста.

Тому, коли наступного разу хтось захоче нагадати оточенню про гріхи Содома, я б запропонував спочатку згадати, як жителі цього міста ставилися до людей, які потребували допомоги.

Можливо, після цього розмова про моральність набуде дещо іншого змісту.

Тому що значно простіше засуджувати чуже життя, ніж уважно подивитися на власне.

Это полная украинская версия. Следующая — английская (EN).